Бунт Біллі Айдола, сльози Філа Коллінза та навала клонів Ріка Рубіна: як пройшла найбожевільніша і найгучніша церемонія Зали слави рок-н-ролу 2026 року!
Кріс Рок жорстко пройшовся по Дідді, Джек Блек випив за відсутність Iron Maiden, а Гвен Стефані заспівала дует зі своїм підлітковим ідолом — церемонія введення до Зали слави рок-н-ролу 2026 року перетворилася на грандіозний, такий, що стирає межі поколінь, рок-н-рольний хаос.

Легендарний продюсер Рік Рубін підсумував церемонію 2026 року одним реченням: «Рок-н-рол неможливо вбити».
І це чиста правда, якщо зважити на те, скільки людей на сцені суботнього вечора провели останні пів століття, випробовуючи цю теорію на практиці.
Грандіозне шоу в лос-анджелеському Peacock Theater було величним, сентиментальним і справді захопливим: репери, панки, металісти, соул-співаки та музичні продюсери, а також ціла армія королів рок-музики, яких вистачило б на найбожевільнішу сімейну зустріч. Деякі номінанти навіть не обтяжили себе приїздом. Інші ж вийшли на сцену, щоб довести, що вік — це лише цифра, навіть якщо до цієї цифри сьогодні додаються окуляри для читання, ціпки та дружня рука допомоги на шляху до трибуни. (Телевізійна версія церемонії вийде 8 грудня на каналі ABC, а наступного дня з'явиться на стрімінгових сервісах Disney+ та Hulu).

А потім на сцену вийшли Red Hot Chili Peppers, переодягнені в самого Ріка Рубіна.
Величезні сиві бороди, лисіючі білі перуки, окуляри з помаранчевими скельцями: учасники гурту перетворилися на цілий загін клонів Рубіна і добряче запалили зі своїм суперхітом «Give It Away» з альбому Blood Sugar Sex Magik — першої платівки, яку він для них спродюсував. На бас-барабані барабанщика Чеда Сміта красувався портрет самого маестро. Це було найдивовижніше абсурдне видовище вечора і прямий доказ того, що «Peppers» досі здатні відриватися так само зухвало, як ті хлопці, що колись виходили на сцену лише в шкарпетках, натягнутих на стратегічно важливі місця.
Справжній Рік Рубін, якого на нагороду за «музичну майстерність» номінував сам Ніл Янг, забрав статуетку в шортах, сандалях та окулярах із рожевими скельцями. Весь його виступ складався з чотирьох слів: «Рок-н-рол неможливо вбити». Після чого він просто пішов зі сцени.
До того часу вечір уже сам по собі довів усе замість нього.

Шоу несподівано відкрили U2виконанням композиції «Silencio» зі свого нового альбому Carnival de Luz в оточенні танцюристів у шоломах і зі щитами спецпідрозділу, після чого вони розпочали класичну «Pride (In the Name of Love)». Боно показав жест миру, потім стиснутий кулак, а після цього знову жест миру. Пізніше того ж вечора Трент Резнор назве U2 серед гуртів, які звучали б зовсім інакше без впливу Joy Division та New Order.
Тим не менш, Зала слави рок-н-ролу завжди була відома не лише тими, хто прийшов, а й тими, хто проігнорував подію. Oasis дали про себе знати тим, що просто залишилися вдома.
Боб Оденкерк представив їх своєю типовою стоїчною промовою. Актор зізнався, що слухав Oasis щодня перед виходом на знімальний майданчик у ролі Сола Гудмана, щоб набратися «зухвалості, енергії та мужності». Він назвав гурт «дозою Віагри для власного его». Потім він звернувся до порожніх місць: «Чи хтось взагалі здивований, що вони не з'явилися? — запитав він. — Якби вони прийшли, це було б абсолютно всупереч їхньому характеру. Я б навіть почав за них хвилюватися».
Згодом на сцену вийшов Стівен Вілсон-молодший з камерною версією «Wonderwall», замінивши брит-поповий блиск на власний грубий хрип із відтінком кантрі.
У Iron Maiden знайшлося набагато вагоміше виправдання, чому пропустити власну коронацію. Вони були зайняті тим, що залишалися Iron Maiden — саме зараз гурт гастролює в Австралії.
Джек Блек відкрив блок, присвячений їм, вигукнувши рядок з «Run to the Hills», а потім одразу перейшов до справи: «Чи існував колись інший гурт, який би так гатив так важко і так довго? — вимагав він відповіді. — Відповідь — ні!» Що стосується їхньої відсутності, Блек додав: «Насправді їх тут сьогодні навіть немає. Тому що саме зараз вони розривають світовий тур, як це роблять останні 50 років!»

Після цього Джек Блек вивів на сцену найнеймовірніший супергурт вечора: гітарист Кірк Гемметт та басист Роберт Трухільйо з Metallica, барабанщик Бред Вілк з Rage Against the Machine, віртуозний гітарист John 5 (John 5) та St. Vincent на головному вокалі. «Вітайте St. Rage Metallica Five!» — закричав Блек, і музиканти кинулися в атаку з легендарним хітом «The Trooper». Запрошення St. Vincent було геніальним влучанням — справжня арт-рок гітарна героїня взяла під контроль найвідоміший галоп в історії хеві-металу. Якщо самі Iron Maiden не могли прилетіти на власне святкування, їхні дублери наробили достатньо шуму, щоб з лишком їх замінити.

Але попри весь цей галас, найпронизливіший і найзворушливіший момент вечора належав Філу Коллінзу.
Коллінз, якому проблеми зі здоров'ям в останні роки не дозволили вийти на сцену, підійшов до мікрофона, спираючись на дві палиці, тоді як його діти — Лілі, Ніколас та Джоелі — підтримували його з глядацької зали. Музикант не зміг стримати сліз, коли вся зала, включаючи Джиммі Кіммела та Вінса Вона, підвелася в єдиних оваціях.

Барабанщик Тревіс Баркер представив Коллінза з ентузіазмом малого хлопця, який зустрів свого головного кумира. За його словами, хіти «Sussudio», «Take Me Home», «Easy Lover» та «Against All Odds» були саундтреком його дитинства, але ніщо не зрівняється з тим конкретним барабанним переходом у пісні 1981 року «In the Air Tonight» — «ймовірно, найкращим барабанним брейком усіх часів».
«Навіть не обов'язково бути барабанщиком, щоб знати це місце, Філе, — сказав Баркер. — Коли починається цей момент, кожен починає грати на барабанах у повітрі уявними паличками». Іронія, додав він, полягає в тому, що Коллінз ніколи не виглядав як хлопець, який міг би виробити стільки шуму: «Той звук змінив усе».

Коллінз, який тепер став дворазовим членом Зали слави (вперше він увійшов до неї як частина Genesis у 2010 році), одразу розрядив атмосферу самоіронією: «Знаєте, насправді це не так погано, як виглядає ззовні».
Він подякував своєму багаторічному менеджеру Тоні Сміту, який, за його жартівливою заявою, веде його справи з 1485 року: «Я виріс з єдиним бажанням — просто грати на барабанах. Усе інше стало однією великою щасливою випадковістю».
Найтепліші слова подяки прозвучали на адресу його асистентки Ліндсі Еванс, якій він приписав порятунок свого здоров'я: «Без неї я б тут не був. Уже лежав би в ящику, шість футів під землею». Водночас він дав чітко зрозуміти, що ще не сказав свого останнього слова: «Ви ще про мене почуєте, я вам обіцяю».
Після цього на сцену вийшла Синтія Еріво і виконала «In the Air Tonight» від її повільного, зловісного наростання аж до самої кульмінації, тоді як за барабанною установкою сидів Тревіс Баркер. Коли настав момент легендарного переходу, Баркер кинувся на барабани як людина, що здійснює мрію всього життя: той самий хлопець, який колись вистукував цей ритм у повітрі, тепер грав його наживо для людини, яка вже не може робити це сама. Філ Коллінз підвівся зі свого місця і почав плескати — вже без палиць.
Кріс Рок отримав нелегке завдання вийти на сцену одразу після цього тріумфу. Він навіть не намагався вдавати, що це для нього легко: «Вона, чорт забирай, зробила це для всіх нас», — заявив комік і додав, що Коллінз вже відкинув свої палиці й весело танцює за лаштунками.

Після цього Рок нагадав про один із найбожевільніших моментів в історії премії «Греммі». На церемонії 1998 року, після того як Wu-Tang Clan програли в категорії «Найкращий реп-альбом» Puff Daddy (Puff Daddy), покійний Ol’ Dirty Bastard увірвався на сцену і заявив, що «Wu-Tang це для дітей». Кріс Рок, який був того вечора в залі, кинув у бік тодішнього переможця отруйне зауваження: «Який точно не для дітей», — сказав він. — «Просто констатую факт: історія це довела».
Проте Рок прийшов не лише заради стендапу. Він згадав, як у 1993 році дебютний альбом Enter the Wu-Tang (36 Chambers) гримів з кожної машини та кожної вуличної крамниці по всьому Нью-Йорку: «Wu-Tang переписали правила хіп-хопу і зробили це без підтримки величезної промислової машини. Ці хлопці взяли свої суворі вуличні історії та семпли з фільмів про кунг-фу і створили щось, чого світ ще ніколи не бачив».
Комік особливо виділив геніальну бізнес-модель лідера колективу RZA, яка дозволила кожному учаснику підписати власні сольні контракти, залишаючись при цьому частиною Клану: «Вони побудували цілий світ і запросили туди всіх. Wu-Tang не залишили Стейтен-Айленд — вони взяли його з собою».
Усі вісім живих учасників гурту висипали на сцену в супроводі повноцінного джазового оркестру і розпочали попурі, до якого увійшли «C.R.E.A.M.» та хіт ODB «Shimmy Shimmy Ya». Method Man підсумував увесь сенс вечора одним реченням: «Ми пройшли шлях від заборони на радіо до Rock and Roll Hall of Fame»».
Megan Thee Stallion представила Queen Latifah (Queen Latifah), давши власне визначення цьому титулу: «Слово “королева” втілює силу, впевненість і наполегливість».
«Коли Queen Latifah вийшла на сцену наприкінці 80-х, хіп-хоп був практично виключно чоловічою територією», — зазначила Megan. «До жінок часто ставилися як до додатків, а не як до рівних». Потім вона додала осторонь: «Сьогодні місцями це досі так само. Але ми це виправили».

Зала засміялася, але повідомлення влучило точно в ціль. Своїм треком 1989 року «Ladies First», записаним разом із Monie Love, а згодом і хітом «U.N.I.T.Y.» Latifah завдала прямого удару по мізогінії в хіп-хопі. Megan віддала їй шану за те, що вона буквально вибила двері для всіх жінок, які прийшли після неї, і згодом побудувала на цьому власну імперію.
Свою промову під час отримання нагороди «За ранній вплив» (Early Influence Award) Queen Latifah повністю присвятила іншим. Вона згадала репетиції в підвалах, де підлітки обмінювалися римами і відточували свої навички один на одному: «Ми були дітьми. Ми навіть гадки не мали, що, чорт забирай, робимо. Ми просто знали, що любимо цю музику». Але вони розуміли і її силу: «Ми знали, що вона здатна змінити фінансове майбутнє наших родин. Ми знали, що зможемо купити будинки нашим мамам. Що зможемо вибратися з наших кварталів».
Найтепліші слова вона адресувала MC Lyte: «Якби не Lyte, не впевнена, що взагалі повірила б, що все це можливо.“
Сама MC Lyte, яку представила Remy Ma, назвала себе «b-girl з Брукліна» і закликала молодих артистів створювати кілька джерел доходу. Потім вона звернулася до Latifah: «Ніщо з цього не мало б сенсу без тебе. Те, де ми починали і як ми починали — сьогодні коло замкнулося». Разом вони завершили блок спільним виконанням „U.N.I.T.Y.“, треку Lyte „Ruffneck“ та „Ladies First“, через понад 30 років знову відстоюючи ідею жіночого сестринства — цього разу зі сцени Rock and Roll Hall of Fame.

Oprah Winfrey обійшлася без гучних епітетів, представляючи померлого у 2005 році Luthera Vandrosse, і її промова була глибоко особистою.
За її словами, він часто давав їй життєві поради: «Дівчино, діставай свій найкращий посуд для самої себе».
Вона згадувала, як пізно ввечері у 80-х виїхала зі своєї чиказької студії, вставила нову касету Vandrosse в автомагнітолу і почула пісню „Power of Love“. Вона була вже майже біля дому, але замість того, щоб звернути на під'їзну доріжку, кружляла навколо кварталу, щоб послухати її знову.
«Є голоси, які вміють співати, а є голоси, які співають душею», — сказала Winfrey. — Vandross ніколи не мусив перекрикувати пісню. Він вірив у ніжність». І ось що відбувається, коли починає звучати „A House Is Not a Home“: «Раптом ви вже не у своїй вітальні. Ви стоїте на порозі кожного кохання, яке ви коли-небудь втратили».
Після цього на сцену вийшов Usher (Usher) з попурі, яке включало композиції „Here and Now“ та „So Amazing“.
Якщо історія Phila Collinse стала уроком виживання, то Joy Division та New Order дали вечірній урок повного творчого відродження. Trent Reznor простежив музичну лінію від темного пост-панку Joy Division до гітарно-синтезаторного танцполу New Order.
Reznor зізнався, що задивився концертний кліп режисера Jonathana Demmeho на пісню „The Perfect Kiss“: «Я був лише одним з багатьох, хто вивчав цей креслення», — сказав він, а потім перерахував інших учнів: U2, Radiohead, The Cure, The Killers, Nirvana, Depeche Mode.

Бас-гітарист Peter Hook був єдиним членом початкового складу на церемонії. «Я тут сам, але я не самотній», — промовив він фразу з чітким підтекстом з огляду на його багаторічні суперечки з колишніми колегами з New Order. Самотнім він справді не залишився. Фронтмен Deftones Chino Moreno, який побудував свою кар'єру на межі між твердістю та крихкістю, приєднався до нього під час виконання легендарної «Love Will Tear Us Apart». А співачка CHVRCHES Lauren Mayberry, віддана синті-попу всією душею, заспівала «Bizarre Love Triangle». . Hook подякував їм за те, що зробили «старого чоловіка справді щасливим».

Співачка Sade (Sade) також пропустила церемонію. Після вступної промови Andry Day висхідна британська зірка Sienna Spiro отримала нелегке завдання — інтерпретувати культовий «Smooth Operator».
. Інші лауреати отримали лаконічніші хвилини слави. Celia Cruz стала першою артисткою в історії Зали слави, яка співала переважно іспанською мовою, а Fela Kuti — першим уродженцем Африки; разом з ними до зали увійшов піонер кантрі-року Gram Parsons. Разом з Rickem Rubinem отримали нагороду «За музичну майстерність» авторка філадельфійського соулу Linda Creed, продюсер Arif Mardin та легендарний Jimmy Miller, який продюсував The Rolling Stones у їхній золотий період від Beggars Banquet аж до Exile on Main St.
Телевізійний ведучий Ed Sullivan був посмертно відзначений нагородою Ахмета Ертегюна за те, що впустив rock-and-roll у вітальні всієї Америки.

Останнім на сцену вийшов той лауреат, який про це мріяв більше за всіх інших.
Шлях Billyho Idola до Rock-and-rollové síně slávy почався з поганого запису в шкільному щоденнику. «Нероба (Idle). Неактивний, невикористовуваний за призначенням, що не має жодної реальної мети чи цінності», — прочитала з трибуни Gwen Stefani. Колись давно вчитель хімії написав це слово в оцінку учня на ім'я William Broad. Брод перетворив шкільну образу на свій творчий псевдонім. Через пів століття нібито неініціативний школяр став членом Зали слави рок-н-ролу.

Stefani, яка вийшла на сцену разом із басистом No Doubt Tony Kanalem, згадала, як влітку 1984 року їхала автобусом на пляж Huntington Beach і чула пісню „Eyes Without a Face“, яка гриміла з бумбоксів уздовж усього узбережжя: „Це була чиста ейфорія“, — зізналася вона. Вона гадки не мала, про що співається в тій пісні, але це зовсім не мало значення. А ще був цей імідж: волосся, наїжачене до шпичок, шкіра, рукавички без пальців і типова крива посмішка. „Він був красунчиком. Він був стильним. Він був шалено сексуальним“, — сказала Stefani. „І досконало бунтарським.“

Першим отримав нагороду багаторічний гітарист Steve Stevens, який віддав шану своїй „шестиструнній богині“ і згадав, як його батьки терпляче слухали його кавери на Joni Mitchell та Jamese Taylora рівно до того дня, поки він не придбав педаль fuzz і не почав цілими днями мучити „Purple Haze“. Він назвав Idola чудовим композитором і „справжнім, до біса крутим профі“.

Після цього до мікрофона підійшов сам Billy Idol, одягнув свої темні окуляри і виголосив несподівано щиру промову на захист панку як філософії свободи: „Нам казали, що жодного майбутнього не існує, але ми знайшли своє плем'я. І ми створили punk rock і пішли своїм власним шляхом.“ Панк, додав він, „був і залишається надзвичайно творчою силою“.
Він подякував своїй родині, старим колегам із гурту Generation X і насамперед Stevu Stevensovi, заявивши, що не може уявити введення до Зали слави з кимось іншим. Молодому поколінню він залишив сміливий виклик: „Ідіть і зробіть неможливе можливим. З'ясуйте, хто ви є. І будьте собою.“ І свою промову він закінчив головною фразою всього вечора: „А тепер я йду тусити з Wu-Tang Clan!»

Одразу після цього Idol та Stevens разом із басистом Billym Morrisonem розпалили в залі хіт „Rebel Yell“, після чого на сцену повернулася Gwen Stefani для спільного виконання „Eyes Without a Face“.
Проте останнє слово все ж таки не належало Idolovi. На сцену вийшов Chuck D (Chuck D), щоб оголосити наступний грандіозний сюрприз: легендарне возз'єднання Run-DMC та Aerosmith з Чедом Смітом за барабанами, які виконали культову Walk This Way — композицію, яку свого часу співпродюсував саме Рік Рубін.
Вечір закінчився рівно там, де почався.

Рік Рубін мав цілковиту рацію. Рок-н-рол неможливо вбити. Принаймні тієї суботньої ночі цей старий бунтар точно не збирався йти тихо.